Чоловік Стоцької: Владислав Стоцький — Герой, який вистояв 68 днів у пеклі

У 2026 році ім’я цієї людини звучить в Україні особливо сильно. Молодий офіцер Національної гвардії, командир взводу батальйону «Свобода» 4-ї бригади «Рубіж», позивний «Вогонь». Він не просто вижив в обставинах, де більшість здалася б уже на другий день. Він довів, що одна людина з правильним внутрішнім стрижнем може змінити хід бою та надихнути цілі підрозділи.

68 днів у повному оточенні на Сіверському напрямку. Постійні штурми, нестача води, дрони замість звичних поставок, спека та холод окопів. Троє проти сотень. І він не просто тримав позицію — він перетворив її на символ незламної волі. Сьогодні його історія розбирається в інтерв’ю та офіційних джерелах, бо вона показує: справжня сила народжується не на парадах, а в найтемніші моменти.

Що перетворило звичайного хлопця з Житомира, який грав на скрипці та мріяв стати лікарем, на легенду оборони? Його шлях — це не випадковість. Це послідовні вибори, які загартували характер задовго до війни.

Від спортивної зали та скрипки до форми Національної гвардії

Владислав Стоцький народився 24 червня 1999 року в Житомирі. З п’яти років батьки віддали його в спорт: карате, айкідо, кікбоксинг. Там він навчився дисципліни, контролю дихання та вміння не ламатися під ударом. Паралельно — музична школа, скрипка. Чутливість і вміння чути інших теж стали частиною його характеру.

Після школи він обрав медичний коледж — спеціальність «гігієніст стоматології». Кілька місяців працював помічником стоматолога. Людина, яка звикла дбати про здоров’я інших, згодом стала тим самим командиром, який в пеклі оточення думав насамперед про своїх бійців. У 2017 році він підписав контракт з Національною гвардією, а в 2019-му вступив до Національної академії НГУ в Харкові.

Коли 24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення, Владислав був курсантом. Разом з іншими курсантами він брав участь в обороні Харкова. Потім навчання завершили достроково на заході країни — і молодий лейтенант вирушив на передову вже в складі 4-ї бригади оперативного призначення «Рубіж», батальйон «Свобода».

Позивний «Вогонь» він обрав не випадково. Любив готувати для друзів, збирати компанію біля вогнища, співати пісні під гітару. Навіть на війні він залишався тим, хто підтримує дух колективу. Саме такі люди стають справжніми лідерами, коли все навколо руйнується.

68 днів в оточенні: хроніка справжнього пекла

10 липня 2024 року невелика група бійців, включно з Владиславом, зайняла позицію «Адольф» біля села Спірне на Донеччині. Російські війська вже заходили з флангів. За кілька днів ситуація перетворилася на повне оточення. Поставки йшли лише дронами — і то не завжди. Води катастрофічно не вистачало. Спека літа перетворювала окопи на духовку.

Бійці виходили на поверхню лише для відбиття штурмів. Решту часу — в тісних бліндажах під постійним обстрілом. Невеликі групи противника по 10–14 осіб намагалися просочитися майже щодня. Одного разу після вдалого відбиття атаки дрони підтвердили 13 знищених. Виживший російський солдат ховався в окопі та пив власну сечу — його взяли в полон.

У серпні групу посилили. Стало п’ятеро. Але тиск зростав. Після початку Курської операції росіяни кинули на ділянку важку техніку, міномети, артилерію та FPV-дрони. Траншеї зрівнювало з землею. Термобаричні боєприпаси били прямо в бліндаж. Одного разу вибуховою хвилею пошкодило дихальні шляхи. Сусідні підрозділи почали відходити. Владислав якийсь час тримав позицію практично самотужки — з гранатами та останніми патронами.

17 серпня групу перевели на позицію «Пінчер». Там нарешті вдалося нормально поїсти й поспати. Але 16 вересня 2024 року прийшов вирішальний штурм: два танки, дві МТЛБ, БМП та штурмовий взвод піхоти. На позиції в той момент залишилося лише троє: Владислав Стоцький, Роман Омеляненко та Олександр Хом’як.

Олександр загинув, прикриваючи товаришів. Владислав вів вогонь прямо над тілом загиблого побратима, блокуючи гранати, які вибухали під ним. Роман отримав поранення в шолом — це врятувало йому життя. Артилерія та дрони нарешті підтримали. Вночі на 17 вересня семеро бійців вирвалися з оточення під антидроновими плащами. За весь період оборони знищили десятки російських військових та шість одиниць бронетехніки.

Він не просто вистояв — він у найвідчайдушніші моменти знайшов у собі сили молитися й просити: «Господи, ми так хочемо пити. Якщо можеш, зроби щось». І вода з припасами прийшла.

Нагорода, друга велика битва та нова роль

26 лютого 2025 року Президент України Володимир Зеленський присвоїв Владиславу Стоцькому звання Героя України з врученням ордена «Золота Зірка». Разом з ним нагородили Романа Омеляненка та Олександра Хом’яка (посмертно). 12 травня орден вручили особисто.

Але війна не закінчилася. 9 березня 2025 року на позиції «Зірка» вже в новому статусі він брав участь у дев’ятигодинному бою проти восьми одиниць бронетехніки та понад п’ятдесяти російських десантників. Внутрішній бій у тунелі, вибухи боєприпасів, рукопашна. Владислав отримав легкі опіки, але позицію втримали.

Цифри та дати — це сухий каркас. За ними стоїть реальна людина, яка щодня обирала не здатися. За словами самого Владислава в інтерв’ю, герої народжуються там, де командири іноді помиляються. Але саме такі помилки й перетворюють звичайних хлопців на тих, про кого потім пишуть статті та знімають репортажі.

Що робить цього чоловіка особливим

Владислав ніколи не був «плакатним» героєм. Він чесно говорив: в оточенні було страшно, хотілося пити до галюцинацій, а іноді здавалося, що все безглуздо. Але він продовжував робити те, що повинен. Саме це — справжня стійкість. Не крик «за Батьківщину», а тихе щоденне рішення: «Я залишуся тут і виконуватиму свою роботу».

Під час оточення він завоював повагу бійців не званням, а тим, що сам ходив на позиції, ділився з ними всім і ніколи не ховався за спинами. Один зі старших солдатів прямо сказав йому на початку: «Ніхто тебе просто так командиром не поставить. Іди на позиції й зароби повагу». Владислав відповів: «Без проблем». І заробив.

У пеклі він знайшов Бога. Не тому, що стало легко, а тому що в найважчі хвилини саме віра дала йому сили не зламатися. Сьогодні він розповідає про це в церквах і надихає інших не опускати руки.

У грудні 2025 року в нього та Анастасії Стоцької народився син Марк. Чоловік Стоцької став ще й батьком. Це додає його історії ще більше глибини: людина, яка пройшла через таке, тепер будує майбутнє не лише на фронті, а й удома.

Чому його історія продовжує жити у 2026 році

Владислав Стоцький увійшов до списку УП 100 — найвпливовіших людей України. Він допомагає своєму підрозділу з дронами та засобами зв’язку, їздить по військових частинах і кадетських корпусах, ділиться досвідом. Його історія показує: навіть коли тебе оточують з усіх боків, навіть коли вода закінчується і дрони не прилітають, навіть коли гинуть друзі — можна залишитися людиною і перемогти.

Справжній чоловік Стоцької — це не той, хто ніколи не падає. Це той, хто падає, але щоразу підводиться і продовжує йти вперед. Владислав Стоцький довів це на ділі. І поки в Україні є такі люди, у країни є майбутнє.

Його історія — це не лише про війну. Це про внутрішній стрижень, який або є, або його немає. І якщо він є — ніяке оточення не страшне.