Автор admin 
Олег Яковлев увійшов у пам’ять мільйонів як «біленький» соліст легендарної групи «Іванушки International». Його голос звучав у хітах, які лунали з вікон і на дискотеках наприкінці 90-х і в 2000-х. За п’ятнадцять років на сцені він став частиною цілої епохи поп-музики, а потім пішов у самостійне плавання, яке виявилося коротким і драматичним.
Його історія починається далеко від столичних студій — у монгольському Чойбалсані. Там 18 листопада 1969 року народився хлопчик, якого матір-бурятка назвала Олегом Жамсарайовичем. Батько-узбек, солдат строкової служби, зник із життя сина майже одразу. Маленький Олег ріс серед степів, а потім разом із матір’ю та двома старшими сестрами опинився в Ангарську й Іркутську. Там він співав у хорі Палацу піонерів, вчився грати на фортепіано й навіть став кандидатом у майстри спорту з легкої атлетики.
Після школи Олег вступив до Іркутського театрального училища на спеціальність «актор театру ляльок» і закінчив його з червоним дипломом. Але за ширмою йому швидко стало тісно. Він рвався на велику сцену, тому поїхав до Москви й вступив до ГІТІСу в майстерню Людмили Касаткіної. Паралельно підробляв двірником — вставав о шостій ранку, прибирав подвір’я й біг на репетиції. Армен Джигарханян особисто запросив його до свого театру. Там Яковлев грав у «Козаках», «Дванадцятій ночі» й «Леві Гуричі Синичкіні». Колеги згадували його як людини з м’яким характером і сталевою волею.
У 1997 році доля різко змінила курс. Олег побачив оголошення, що «Іванушки International» шукають нового соліста замість Ігоря Соріна. Він записав на касету «Білий шипшину» з рок-опери «Юнона і Авось» і відправив продюсеру Ігорю Матвієнку. Касета спрацювала. Спочатку Яковлев лише підспівував на бек-вокалі й знявся в кліпі «Кукла». А вже в березні 1998-го став повноправним учасником. Перші концерти були важкими — фанатки Соріна скандували чуже ім’я. Але з’явилася «Тополиний пух», і все змінилось. Легкий, повітряний хіт підкреслив його ліричний тенор і зробив «біленького» улюбленцем публіки.
З «Іванушками» Олег записав альбоми «Про це я буду кричати всю ніч», «Почекай мене» та «Олег. Андрій. Кирило». Кліпи на «Снігирі», «Реві», «Біжи», «Золоті хмари» крутилися на всіх музичних каналах. Група гастролювала країнами, збирала стадіони. П’ятнадцять років спільної роботи зробили тріо однією з найуспішніших поп-формацій пострадянського простору. Яковлев пізніше казав, що саме в цей період він відчув себе справжньою «величиною».
У 2012 році артист вирішив спробувати сили наодинці. Він почав готувати сольну програму, а в 2013-му остаточно покинув колектив. Місце зайняв Кирило Туриченко. Сольна кар’єра виявилася складнішою. З’явилися кліпи «Танцюй закритими очима» (знятий на Мальдівах), «Море синє», «Манія», «Джинси». Олег вів програму на музичному каналі разом із цивільною дружиною Олександрою Куцевол. Але великого сольного успіху, порівнюваного з групою, досягти не вдалося. Дехто з оточення пов’язував це з проблемами зі здоров’ям і звичками, які накопичувалися роками.
Особисте життя Олега завжди залишалося трохи в тіні. Він ніколи не бачив батька. Мати Людмила Жамсараївна померла в 1996 році від ускладнень діабету. Сестри Світлана й Дора жили окремо. Найближчою людиною останніх років стала Олександра Куцевол — продюсер, менеджер і супутниця. Вони жили разом, працювали разом, знімали кліпи разом. Саме вона була поруч у лікарні в останні дні.
28 червня 2017 року Олега екстрено госпіталізували з двосторонньою пневмонією, яка розвинулася на тлі цирозу печінки. Його підключили до апарату штучної вентиляції легень. Наступного ранку, 29 червня о 7:05, серце зупинилося. Йому було 47 років. Прощання пройшло в Троєкуровському домі некрополя, прах поховали 7 серпня на 15-й дільниці того ж кладовища.
Сьогодні, майже через дев’ять років після смерті, пісні з його участю досі звучать на радіо й у плейлистах. «Тополиний пух» залишається візитівкою цілого покоління. Українська Вікіпедія та матеріали TSN.ua зберігають основні факти його біографії, нагадуючи, що за яскравим сценічним образом стояла людина зі складною долею, яка пройшла шлях від театру ляльок до великих концертних залів.
Олег Яковлев залишив після себе не лише хіти, а й відчуття епохи, коли поп-музика була справді народною. Його голос — м’який, трохи втомлений, але завжди щирий — досі впізнається з перших нот. І коли десь на вулиці чути знайому мелодію, здається, ніби той «біленький» Іванушка знову махає рукою з великої сцени.